ДЛЯ ДОВІДКИ: Микола Васильович Джига — народний депутат, генерал-полковник міліції, кандидат юридичних наук.

Народився 15 травня 1949 року (с.Ярове, Шаргородський район, Вінницька область) в сім'ї колгоспників; українець; має 2 синів і дочку, вдівець, дружина померла після тривалої хвороби.

Освіта: Академія МВС СРСР (1976), правознавець; кандидат юридичних наук).

Після школи закінчив ПТУ. Працював столяром. 05.1968-06.70 — служба в армії. 08.-10.1970 — водій. 10.1970-09.71 — електромонтер зв'язку.

Пройшов службовий шлях від курсанта Саратовської спеціальної середньої школи міліції МВС СРСР до 1-го заступника міністра внутрішніх справ України, заступника Голови Державної податкової адміністрації України та ректора Київського юридичного інституту МВС України.

Народний депутат України 5-го скликання з 04.2006 від Партії регіонів, голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, член Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України; член наглядової ради НАК «Енергетична компанія України».

Нагороди — іменна вогнепальна зброя (08.1997). Орден «За заслуги» III ст. (05.1999).

Ми вирішили відвідати село, де народився Микола Джига. Ярове Шаргородського району знаходиться за 76 кілометрів від Вінниці та 46 кілометрів від Шаргорода. Тут він народився 15 травня 1949 року. Тут, на стику трьох районів, жили його батьки і досі стоїть їхня хата, звідти Микола Васильович розпочав свій трудовий та життєвий шлях.

– Якби не Микола Васильович, то наше село згнило і запустилось би, — констатує голова сільради Юліямполя, куди входить і Ярове, Валерій Ковальчук, — а так він суттєво допоміг нам у вирішенні питань із ремонтом доріг на території сільрад. Також допомагає вирішити питання з освітленням вулиць села.

Школа-дев'ятирічка села Ярового, яку в далекому 1964 році закінчив майбутній перший заступник міністра внутрішніх справ України, зустрічає шанованого випускника відремонтованим ганком і вічнозеленими туями та ялівцем на подвір'ї.

– Аби перерахувати, чим Микола Васильович віддячив нам і чим допоміг, і одного дня не вистачило б, — запевнив директор школи Іван Слободяник. — Від телевізора, супутникової антени — першої у районі, караоке і комп'ютерного класу до 20 комплектів парт і стільців, томів класиків зарубіжної літератури та енциклопедії «Я пізнаю світ», що подарували Микола Васильович разом із сином. Від акордеона до автобуса «Газель», яким до нас учнів привозять і відвозять з інших сіл. Від комплектів футбольної форми від Леоніда Буряка до годинника зі свого кабінету і символа Архістратига Михаїла. Коли два роки тому почали вивчати основи християнської етики, Микола Васильович облаштував у нас у коридорі іконостас.

На честь вже покійного директора школи, учасника Великої Вітчизняної, військового капітана та двічі відмінника народної освіти Григорія Сметанського звів Микола Васильович пам'ятник на його могилі. «Учителю від вдячних учнів» — короткий напис, який не потребує зайвих коментарів. Кожного разу буває і на випусках, і на зустрічах випускників. Одного разу прямісінько на педраду потрапив. Як буває у нас, то на турнік ходить підтягуватися. Якось 12 разів підтягнувся, а наступного дня вже 15. На жаль, його вчителі вже на пенсії, мало залишилось і його однокласників.

Допоміг шановний земляк і двом багатодітним родинам — Наталії Стрільчук, яка виховує двох своїх дітей та ще двох подружки-заробітчанки в Італії, дав грошей на хату. Ніні Адамович, теж багатодітній матері, придбав оселю. Але найкрасивіший подарунок Миколи Джиги Яровому — безумовно, церква Святого Миколая Чудотворця.

– У нашому селі ніколи не було церкви, люди ходили до сусідніх сіл. Микола Васильович допоміг — звели храм всього за шість місяців, незважаючи на холодні зиму і весну. Яскравий, але водночас скромний, без зайвої пишності, з іконами з Єрусалиму. Біля храму встановили хрест — пам'ятник жертвам Голодомору, — каже однокласниця Миколи Васильовича Галина Ренгач. — Храм побудований на честь матері, простої трудівниці Марії, яка колись була передовою ланковою колгоспу і мала медалі за працю. З 2004 року щорічно на День святого Миколая земляк влаштовує святкові урочистості для ветеранів Великої Вітчизняної, а також сільських дітей — кожному дає святковий подарунок, не оминає увагою жодну дитину. Подарунки отримують і всі новонароджені діти. А сама церква побудована так, що її видно з кожної дороги на Ярове.

Від церкви шлях іде до центру Ярового — до хати на вулиці Миру, 24. Саме тут проходило важке післявоєнне дитинство Миколи Васильовича — у голоді, холоді та скруті 50-х років. Втім, люди не втрачали доброти, щирості, взаємодопомоги. Ці риси ще хлопчиком Микола всотав у серце і проніс крізь усе життя. Діти пасли корів, грались саморобними іграшками, а ще у війну — «німці» і «партизани», дівчатка — «санітарки». «Микола часто був «командиром», — згадує Галина Ренгач. — Хоча за характером був спокійним, не ображав слабших. У школі відмінником не був, але вчився непогано».

– Нині у хаті матері ніби час зупинився — тут навіки 50-60-і роки минулого століття, родинний затишок і спокій. Старенька хата наново пофарбована, біля неї виросли бесідки, літня кухня, веранда. А ще квіти і дерева — улюбленці Миколи Васильовича. Тут увесь його життєвий шлях, — каже берегиня хати пані Галина.

– У селі він форму носив, коли приїжджав вже офіцером та генералом?

– Носив і носить, форми ніколи не цурався і не цурається, дуже її поважає. У хаті є шафа і формою, що за роки служби носив — від лейтенантської до генеральської.

– А як відпочиває Микола Васильович у Яровому і у батьківській хаті?

– Зранку в селі він встає завжди о 5.30, і, в першу чергу — на прогулянку — селом, полем, дитячими місцями улюбленими. Любить ромашки та волошки. На машині селом не їздить, лише пішки або на велосипеді без втоми, на Йосафатову долину їздить постійно. Раніше я з ним теж каталась, але зараз вже не можу угнатись (сміється). Співати любить, дуже гарно виходить. Грає Микола Васильович на баяні, а у столиці піаніно має. У їжі неперебірливий — яйця, кисле молоко, картопля, холодець інколи їсть. Микола Васильович ніколи від нас не віддалявся, завжди немовби у Яровому присутній душею і тілом. Є багато наших земляків, які нині теж досягли багатьох висот. Ті навіть часом не привітаються, зроблять вигляд, що нікого не знають. А до Миколи Васильовича можна звернутись із проханням про допомогу чи просто по-людськи запитати щось, і він завжди поговорить, відповість. Коли приїжджає, то хвіртка за гостями не зачиняється, усіх вислухає і зробить усе можливе та неможливе. Телефонують, просять допомоги, і він відгукується.

Є у Яровому у Миколи Васильовича ще один вірний та привітний друг. Він не носить дорогих костюмів та краваток, не обіймає високих посад. Це простий дворовий пес Тузик.

– Три роки тому, коли ми, як зазвичай, гуляли полем та селом, прибився Тузик до нас. Хоч пес і має свого господаря. Коли Микола Васильович збирається приїхати, Тузик чує це ніби шостим відчуттям і приходить до його обійстя, наче готується до зустрічі. Ось і цього разу прибіг песик, значить, і гість наш дорогий приїде під вечір. Ось він мені і зателефонував вже, попередив. Тому, вибачаюсь, піду готуватись до зустрічі гостя і хату готувати.

Як відомо, всі попередні губернатори Вінниччини, крім Віктора Коцемира та Володимира Демішкана, також були вінничанами. Їхнє коріння можна знайти у Ямпільському, Калинівському, Томашпільському та інших районах області. Однак церкву в рідному селі судилось побудувати небагатьом. А, може, не було бажання?